Наша допомога птахам
Зима завжди була найчарівнішою і водночас
найзагадковішою порою. За шаром білосніжного снігу вона ховає свої таємниці.
Земля,вода і ліс - все вкривається снігом , здається ,все кругом занурилося в
сон. Завмерли трави, кущі і дерева,залягло
в зимову сплячку багато тварин. Добре тому,у кого тепле ,затишне лігво,барліг,
нірка чи гніздо . Добре тому ,у кого запасів повна комора.
Найтяжче
у таку пору пташкам,які не відлетіли на південь країни ,а залишились зимувати у
наших краях. Вони проходять випробування голодом і холодом у себе на
Батьківщині. Хіба цей вчинок не гідний поваги? Хіба такі пташки не гідні нашої
турботи і любові? Синички, горобці, сойки, дятли, голуби - усі вони потребують
нашої допомоги,щоб не загинути. Товстий шар снігу позбавив дрібних пташок
можливості відшукати хоч якусь їжу. Маленькі спритні горобці і синички
стрибають з гілки на гілку в пошуках залишків ягід. Рухомо перебирають лапками
по снігу в надії знайти щось їстівне. Випадкова крихта хліба для багатьох з них
може стати надією на життя.
Ось тут нам саме час прийти на допомогу своїм маленьким друзям,
віддячити їм за той прекрасний спів, який так тішить слух, піднімає настрій і
прикрашає навколишній світ. Адже зовсім нескладно змайструвати годівницю з
підручного матеріалу, насипати в неї зерняток, хліба, покласти шматочок сала.Для
людини - це всього лише невелика цікаве заняття, але скільки чудових пташок
можна врятувати від голодної смерті такою
нехитрою справою. Звичайно, таким чином ми не врятуємо птахів від
повного вимирання, але завдяки нашій допомозі до весни їх доживе набагато
більше. Багатшими будуть ліси і парки, а від їх співу в весняні та літні вечори
багатими на доброту будуть наші людські душі! Тому я вважаю,що ми повинні бути небайдужими,милосердними і допомагати нашим
маленьким друзям у важку зимову
пору.
Ілющенко Олени , учениці 11класу Селидівської загальноосвітньої школи І-ІІІ
ступенів №6
Допоможіть птахам взимку
Настала зима. Земля, вода і
ліс - все покрито снігом, здається, усі навколо занурилися в сон.
Завмерли трави, кущі й дерева. Під сніжною ковдрою зачаїлися, застигли багато тварини. Замерли , але з померли.
Добре тому, хто має тепле, затишне лігво, барліг, нірку чи гніздо. Добре тому, хто має запасів повну комору. Поїв, згорнувся калачиком - спи міцно, дивися солодкі сни.
А птахи сильно страждають взимку від холоду та голоду. Крижаний вітер гуляє, носиться між будинками й деревами, забирається й під туге пір'ячко. Не всидіти маленьким пташкам і землі, і гілці: все покрито снігом, холонуть лапки. Треба стрибати, літати, щоб як-небудь зігрітися. Ой, як важко їм доводиться! Шукають вони, де сховатися від холоду, від страшного зимового вітру.
Лютий - найважчий для птахів місяць. Місяць лютого холоду та голоду. Зима відчуває, невдовзі їй доведеться поступитися своїх прав, вона і сердиться: то морозом вдарить, то замете поземкою. Найгірше, коли відразу після денної відлиги вдарить вночі мороз й одразу заморозить сніг згори. Така крижана кірка на снігу – дуже міцна, жорстка, слизька. Не розбити її ні слабкими лапками, ні дзьобом. Як птахам дістати під кригою їжу - травичку, зернину? Хто немає сили пробити скло крижаної кірки, той голодує.
Ми можемо влаштовувати для птахів маленькі безплатні їдальні в обійстях і на своїх балконах. Можемо вивішувати з вікна шматочки хліба на ниточці чи встановлювати у дворі годівниці з зерном і хлібом. Горобці та інші наші зимові гості цілими зграйками будуть із радістю відвідувати їх. А синички дуже люблять сало. Можна взяти дерев'яну паличку, висвердлити у ній ряд дірочок і залити дірочки гарячим салом - свинячим чи яловичим. Треба дати салу охолонути і вивісити паличку за вікно, та ще краще - повісити на дерево у дворі. Веселі маленькі гості не змусять на себе довго чекати. На подяку за частування покажуть різні трюки: перекидання догори дригом, скок убік та інші.
Допомагайте маленьким пернатим друзям взимку! Запрошуйте цих милих і кумедних пташок у гості, щоб помилуватися й досхочу нагодувати у важкий для них час!
Завмерли трави, кущі й дерева. Під сніжною ковдрою зачаїлися, застигли багато тварини. Замерли , але з померли.
Добре тому, хто має тепле, затишне лігво, барліг, нірку чи гніздо. Добре тому, хто має запасів повну комору. Поїв, згорнувся калачиком - спи міцно, дивися солодкі сни.
А птахи сильно страждають взимку від холоду та голоду. Крижаний вітер гуляє, носиться між будинками й деревами, забирається й під туге пір'ячко. Не всидіти маленьким пташкам і землі, і гілці: все покрито снігом, холонуть лапки. Треба стрибати, літати, щоб як-небудь зігрітися. Ой, як важко їм доводиться! Шукають вони, де сховатися від холоду, від страшного зимового вітру.
Лютий - найважчий для птахів місяць. Місяць лютого холоду та голоду. Зима відчуває, невдовзі їй доведеться поступитися своїх прав, вона і сердиться: то морозом вдарить, то замете поземкою. Найгірше, коли відразу після денної відлиги вдарить вночі мороз й одразу заморозить сніг згори. Така крижана кірка на снігу – дуже міцна, жорстка, слизька. Не розбити її ні слабкими лапками, ні дзьобом. Як птахам дістати під кригою їжу - травичку, зернину? Хто немає сили пробити скло крижаної кірки, той голодує.
Ми можемо влаштовувати для птахів маленькі безплатні їдальні в обійстях і на своїх балконах. Можемо вивішувати з вікна шматочки хліба на ниточці чи встановлювати у дворі годівниці з зерном і хлібом. Горобці та інші наші зимові гості цілими зграйками будуть із радістю відвідувати їх. А синички дуже люблять сало. Можна взяти дерев'яну паличку, висвердлити у ній ряд дірочок і залити дірочки гарячим салом - свинячим чи яловичим. Треба дати салу охолонути і вивісити паличку за вікно, та ще краще - повісити на дерево у дворі. Веселі маленькі гості не змусять на себе довго чекати. На подяку за частування покажуть різні трюки: перекидання догори дригом, скок убік та інші.
Допомагайте маленьким пернатим друзям взимку! Запрошуйте цих милих і кумедних пташок у гості, щоб помилуватися й досхочу нагодувати у важкий для них час!
Шевченко Вікторії, учениці 11класу Селидівської загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів №6
Наша допомога птахам
Ось і прийшла холодна і сніжна зима. Все вкрито білим пухнастим килимом. На вулиці зимно, морозно. Люди щонайшвидше намагаються потрапити до своїх теплих осель. Тільки горобець нікуди не поспішає,сидить на гілці, розпушивши своє пір'ячко. Мріє про весняне, тепле сонечко, про яснеє блакитне небо. Та весна ще так далеко!
За своїми повсякденними справами люди навіть не помічають труднощів, із якими стикаються в зимову пору пернаті друзі. Так, багато з них відлетіли в теплі краї і ми з нетерпінням чекаємо їх повернення, бажаючи знову почути дзвінкий спів. Адже зі пташиним співом приходить весна. Та як бути тим птахам, які залишаються поряд з нами взимку?Справжнім подарунком для пернатих є годівнички, які можна виготовляти з різноманітних матеріалів: можна використовувати порожні пластикові пляшки, картонні коробки чи робити з дерева. Головне пам'ятати щоб пташкам було зручно.
Підвіконня та балкон – чудові місця для спостереження за пташками, але пам'ятайте що вони часто бувають доступними для кішок. Це ж стосується і низько розташованих годівничок, і навіть товстих гілок на деревах. Якщо ж на вашому підвіконні та балконі коти не гостюють, зважте на інше: симпатичні пташки не вирізняються вишуканими манерами і справляють природні потреби там же, де їдять. Тому місце для годівничок потрібно обирати так, щоб пернаті гості не доставляли великого клопоту, а приносили лише задоволення.
У цей час, коли зима особливо люта, пташки не відмовляються від жодного частування, але не все їм на користь. Зокрема, категорично заборонено класти в годівничку чіпси, солоні горішки, сухарики зі смаковими добавками. Дуже шкодить пташкам чорний хліб. Зазвичай у годівнички я приношу та насипаю хлібні крихти, соняшникове та гарбузове насіння, різноманітні крупи. Насправді ж меню, яке ви можете запропонувати пташкам,значно багатше.
Я вважаю,що птахи взимку бояться не холоду, а голоду. Тих запасів, що були зроблені восени, не вистачає. Тому і гинуть птахи у сильні морози. У наших силах, врятувати птахів від голодної смерті: розвісити годівнички і всю зиму підгодовувати їх.
Таким чином ми допоможемо пташкам,а вони
віддячать нам,коли захищатимуть плодові
дерева від шкідників.
Кононенко Дар’ї, учениці 11класу Селидівської загальноосвітньої школи І-ІІІ
ступенів №6
Турбота про птахів
взимку
Природа -
вічне джерело натхнення. Скільки прекрасних полотен живопису, музичних
шедеврів, поетичних рядків створено від спілкування з нею, скільки пісень
складено!
Наші предки добре знали таємниці землі. Називаючи її матір'ю-годувальницею,
розуміли, що до неї й ставитись треба так, як до неньки : шанобливо, тактовно,
з любов'ю і повагою, турботливо, по-доброму. Тоді й земля віддячить і
сприятливим кліматом, і багатими врожаями, і чистим повітрям, і ласкавим
сонечком, і благодатним дощиком... Звертаючись до лісу як до свого друга,
Максим Рильський писав:
...Ми нові гаї посадимо,
Щоб земля була весела,
Як веселе птаство в лісі,
Як веселі дерева.
Поля, ліси, луки,
річки, озера, люди, тварини, квіти і птахи — все це природа, яка навколо нас.
Вона дуже цікава і гарна. Щоб не загубити цю красу, треба охороняти і зберігати
природу. Щоб були ліси, не треба шкодити деревам, щоб була риба, треба берегти
ріки, моря та озера. Одного разу трапилася зі мною пригода. Ми з товаришем вирішили допомогти птахам і зробили
годівницю. Насипали туди насіння і зерна та понесли її в ліс. Там повісили годівницю на берізку і стали чекати. Та ось прилетіла синичка,
потім снігур і горобець. Стежачи за
ними, бачили, як вони дзьобають насіння, і раділи. Пізніше прилетіли ще птахи.
Вони штовхалися, цвірінькали і, мабуть, теж раділи. Увечері пішли додому. І після цієї подіїми кожного дня носили
їм їжу в ліс. Таким чином
допомагали птахам пережити сувору зиму.
Тому, я вважаю, що берегти природу — обов’язок кожного, і
великого, і маленького, недарма мудрі люди раніше казали, що за своє життя
треба посадити хоча б одне дерево. На мою думку, цим не треба обмежуватися.
Можна садити кущі і квіти, робити для тварин і птахів годівниці взимку, не залишати
після себе сміття. Потрібно пам’ятати, що людина не може жити поза природою, і,
турбуючись про неї, ми робимо краще для себе і для майбутніх поколінь.
Деркача Сергія, учня 11класу Селидівської
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6
ТЕМА:ГОЛОД 32-33 РОКІВ – ГЕНОЦИД ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Науково-
дослідницька робота
учня 10 класу
Селидівської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №6
Деркача Сергія
Керівник роботи:
Гончарова Тетяна Василівна,
учитель української мови та літератури
План
І. Вступ.
ІІ. Основна частина.
Голод 32-33 років - геноцид проти українського народу.
1.Голодомор 32-33 рр.
1.1. Причини голодомору 1932-33 років.
1.2. Виступи проти насильницької колективізації.
1.4. Визнання голодомору геноцидом у наш час.
2. Літературні спогади та перекази очевидців трагедії.
2.1. Літературні згадки.
ІІІ. Висновки.
ІV. Список
використаної літератури.
І. Вступ
Поминальна свічка
Настав
жахливий 33-й рік...
Він убивав
без зброї Україну.
Жертовний
розпочався лік,
Коли померла
з голоду дитина.
Страшна
кістлява голоду рука
Душила всіх,
нікого не щадила.
Як плакало,
як кликало маля,
Коли у мами
їстоньки просило!
Як рвалось
серце змучених батьків,
Як знемагала
у розпуці мати,
Що бачить
смерть своїх малих дітей
І крихти
хліба їм не може дати.
Ти дав нам,
Боже, того року
Лани
врожайні золотих хлібів.
Та відібрали
їх в народу
Загони
найманців-катів.
Вмирало,
плакало, стогнало,
Стихало в
розпачі село.
Страшнішої
такої смерті
Ще, мабуть,
в світі не було.
Ми ставим
свічку поминальну
За душі
вмерлі і голодні.
І молим
Господа благально:
«Хліб нам
насущний дай сьогодні!»
(Деркач Сергій , учень 9-А класу)
Виповнилося
вісімдесят років , як на нашу землю
прийшла біда.
Із 1932 до 1933
року в Україні й
інших країнах колишнього Радянського Союзу тривав голодомор.
Цей злочин назавжди змінив хід історії українського народу .
Він став одним із найважчих випробувань , що випали на нашу долю. Голодомор не
лише фізично знищував людей . Він мав викликати покору і страх . Десятиліттями
нам забороняли навіть згадувати про ті страшні події.
Але український
народ виявив стійкість . Завдяки вірі у свої сили, любові до України , споконвічному прагненю до
свободи та незалежності – ми вистояли.
Тема роботи : голод 32-33 років - геноцид проти українського народу.
Мета даного дослідження –
вивчити причини та наслідки
голодомору
1932-1933 рр., ,
визначення голодомору - геноциду проти українського народу у наш час , відновлення історичної
пам’яті,прочитати та проаналізувати
твори та статті присвячені голодомору; дослідити відображення в
літературі подій голодомору 1932-1933
рр.;
Головні завдання дослідження:
опрацювання джерельної бази з даного питання; визначення причин та
наслідків голодомору.
у часи голоду 30-х років; узагальнення і систематизація дослідженого матеріалу
та відображення правдивої історії про
події голодомору
1932-1933 рр.
Актуальність
дослідження визначається
станом вивчення даної проблеми
на сучасному етапі.
І нехай ця крихітна
моя справа стане маленьким внеском у пам'ять загиблих поколінь.
Трагедія
українського голокосту 1932-1933
рр., геноциду, влаштованого
українському народу більшовицькою Росією, стала досліджуватися відносно недавно. Майже до самого відродження
державної незалежності України у 1991 р. про неї не можна було навіть
згадувати, не наражаючись на репресії з боку КДБ. Тільки в США завдяки зусиллям
прогресивної громадськості, і в першу
чергу дослідника голодомору професора Джеймса Мейса
(1952-3.05.2004), конгрес цієї держави у
1983 р. визнав штучний характер голоду 1932-1933 рр. За незалежностів Україні
відбулися принципові зрушення, що засвідчило відзначення 60-ї (1993 р.) та 70-ї
(2003 р.) роковин геноциду. Зокрема, з 21 по 30 листопада 2004 р. у всій країні
та за її межами були проведені панахиди в церквах, траурні мітинги й зібрання, наукові конференції, виставки тощо. У 2003
р. події 1932-1933 рр. врешті набули досить широкого
міжнародного розголосу. Так, 3.04.2003 р. Сенат Бельгії вшанував пам'ять жертв
голодомору. Президент США Джордж Буш
звернувся зі спеціальним посланням до українського народу, в якому підкреслив,
що «світ повинен взяти урок з цієї
чорної сторінки історії, щоб подібне ніколи не повторилося» . 26
держав світу (США, Канада,
Австралія, Аргентина, Бразилія, Угорщина та інші), ряд народів
(парламент Країни Басків та ін.), авторитетних громадських організацій
визнали український голокост геноцидом проти українського народу. Представники Всеукраїнської Ради Церков звернулися
з листом до Генерального Секретаря ООН Кофі Ананда, в якому просили його докласти зусиль у
клопотанні перед ООН про визнання голоду 1932-1933 рр.
актом геноциду проти українського народу. Тут зокрема говорилося: «Найбільш
спустошливим для нашого народу і таким,
що поставив питання про саме його існування, став штучний голод
1932-1933 років... Це була зловісна цілеспрямована політика, скерована на
цілковите знищення українського народу,
його генофонду і навіть згадки про його існування у світовій історії,
остаточного вирішення українського питання. Радянський уряд нелише відмовляв у
допомозі вимираючим від голоду регіонам,
але й свідомо погіршував їхнє становище,
конфіскуючи найменші запаси продовольства і збіжжя для майбутніх посівів . Людей,
які намагалися врятуватися від голодної смерті за межами України, на її кордонах зустрічали озброєні загони... Ця жахлива катастрофа, яка забрала життя близько 10 мільйонів,
стала найбільш масштабною за кількістю жертв і, водночас,
найменш відомою з-поміж трагедій XX століття». Були й інші численні
звернення до ООН, яка нарешті заслухала дане питання; було прийнято Спільну заяву ряду делегацій як
офіційного документа 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. На жаль, перш за все
через тиск Росії, штучний голодомор 1932-1933 рр.
було визнано тільки трагедією. Характерно, що посол Росії в Україні Чорномирдін
заявив, що Російська федерація як
правонаступниця СРСР не має наміру навіть вибачатися перед Україною за вчинений голодомор
1932-1933 рр. Насамперед через це до адекватної оцінки голодомору з боку
ООН з усіма правовими наслідками ще далеко... Дуже прикро, що і в наш час неоднозначно оцінюється той
тяжкий і трагічний період у житті нашого народу.
Першим із українських письменників про голодомор згадав Улас
Самчук у своєму романі “Марія”,
але він тільки описав, що головна
героїня померла від голоду. А от Василь Барка написав роман-хроніку “Жовтий князь” прореалістичну картину голодомору
1932-1933 років, передавши страждання однієї сім’ї, він показав усю Україну в
цілому. Усім відома книга Роберта Конквеста
“Жнива скорботи”, у якій автор спробував відтворити для широкого
загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Книга написана тоді, коли не
тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть сам факт голодомору.
Сьогодні вже
доведено, що голодомор 1932-33 рр.
був штучно організованою акцією проти українців, які не бажали бути слухняним елементом
тоталітарної радянської машини. Жертвами
голоду стали мільйони людей. Кожна
родина в Радянській Україні і на Кубані втратила когось із рідних.
Але, не дивлячись
на страшні втрати, Україна вижила. Проте, це вже булла інша країна. Її долю було штучно змінено, її місію у світі намагалися стерти. Десяткам мільйонів людей спробували
силою нав'язати інше життя, ворожий
світогляд. Понад півстоліття цей геноцид залишався викликом минулого, на який українська нація не могла дати
відповідь. Ініціатори і виконавці Голодомору, їхні політичні нащадки намагалися
зробити все, щоб пам'ять про цю трагедію зникла назавжди.
Однак, незважаючи на всі заборони, утиски,
репресії, Україна пам'ятає
людей, що були вбиті тільки за те, що прагнули жити на своїй землі як їм хотілося, як заповідали їхні
батьки. Усі ми – діти і онуки тих, хто врятувався. Нас могло бути в кілька разів
більше. І всі, кого ми зараз не дорахувалися – це наші рідні, чиї душі не народилися у цей світ,
бо хтось хотів насильно створити
«світле комуністичне майбутнє».
Наш святий обов'язок перед минулим –
вшанувати пам'ять загиблих. Встановити пам'ятники, запалити свічки, прочитати молитви, впорядкувати могили, розповісти про них нашим дітям. Але це далеко
не все. Голодомор не є проблемою
тільки минулого – він є проблемою
сучасних українців і буде проблемою прийдешніх поколінь, якщо ми не зробимо
висновки.
Відхід
голодоморного покоління, який останнім часом прискорився через тяжку економічну кризу, що особливо
вдарила по селу. Дався взнаки і «відкат»
у розбудові Української держави, внаслідок чого владні структури все частіше
ігнорують трагедію голодомору, щоб не викликати невдоволення Москви. Звідси -
відмова у фінансуванні відповідних програм,
навіть видань вже підготовленої до друку наукової продукції, в т.ч.
й публікації свідчень тих, хто
пережив цей штучний
голодомор. Крихітна ж група науковців
неспроможна за таких умов зробити найголовнішу в даній ситуації річ –
зафіксувати для нащадків голос тих, хто пережив голокост. Але якщо документ можна видати і через сто
років, то розпитати свідка через такий період часу уже буде не можливо: надто короткий час відведено людині на землі. До того ж минуло вже
понад 80 років – і рештки покоління
голодомору тануть на очах.
Розділ І. Голодомор 32-33 рр.
1.1. Причини голодомору 1932-33
років
Розберемось у
причинах голодомору. Більшовики розпочали свою діяльність з Декрету про землю. Селяни повірили у
вільне, заможне життя. Але скоро була запроваджена продрозкладка – у селян силою
забирали хліб. По селах нишпорили продзагони під охороною військових
частин. На «зелену»
неділю 1920 року жителі Борисполя
на Київщині підняли повстання проти радянської влади, проти хлібовикачки. Повстання було придушено, спалено 500 дворів,
повстанці були розстріляні, а поранені – добиті. Але свої дії більшовики
мотивували тим, що хліб був
потрібний, щоб відбити напад
інтервентів.
Та ось війна
закінчилась. Щоб утримати владу у руках, більшовики пішли на нові поступки
– це була нова економічна політика (НЕП).
Вони ніби відмовилися від того,
що вже завоювали. Відроджувалась
приватна власність, кооперація,
товарно-грошові відносини. Поволі
почалася стабілізація економіки, але для відродження села треба було десятки
років, щоб селянин перепочив, звик до нових умов господарювання,
зробив власний вибір. Адже
селянські господарства мали
різний рівень розвитку. Заможні тяжіли
до кооперативних товариств.
Найбідніші створювали комуни, артілі, щоб вижити. Але тоді ніхто і не думав про усуспільнення засобів
виробництва. Але над НЕПом нависла
загроза. Більшовикам було потрібно багато хліба. Ми звикли говорити про голодомор у
хронологічних межах 1932-1933 p.p. Однак хронологія голоду на Україні більш
складна. Цю трагедію для нашої держави
можна було вже передбачити в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії
взяв курс на індустріалізацію. Вона мала
здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на
промислові та сільськогосподарські товари.
За підрахунками радянських економістів,
через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й
сільськогогосподарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином Росії, українське селянство втрачало щорічно
300 мільйонів золотих довоєнних
карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до
Першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя,
то тепер мусів віддавати за те ж 4-5
пудів хліба. Швейцарська
«Journal de Geneve» ось таким чином коментувала подорожні нотатки
американського фермера Тома Кемпбела, який знайомився з проблемами хліборобства
в СРСР: «Поки українець бачить, що в
і н працює на хазяїна з Кремля, поки лишки,
що він продукує, конфіскуються
або купуються по такійціні, що не оправдовує зайве зусилля, поки навіть
успіхові, що він має, заздрять, поки придбання худоби для роботи автоматично
його ставить в клас «куркулів»,
-звичайно, він не йтиме до розвитку
продукції, ніщо його до цього не підштовхуватиме, навпаки,
це все знижує всі його можливості.
Але зробіть селянина вільним,
дайте йому легкий режим... капіталістичний, коли клієнт згодний платити за те, що він
братиме, коли продавець має право поставити своюціну, і ви побачите велику
зміну. Тоді більше не буде виключно лихого підсоння, дефіцитного врожаю, голоду.
Елеватори Одеси наповняться знову,
і українське зерно знов попливе через протоки до Європи. І в Женеві робітник купуватиме кіло хліба за
25 чи 30
сантимів, як і перед війною, бо з цікавими, в докладах Канади й Сполучених Штатів, зі
спекулятивними цінами, що їх диктують великі американські хлібні
комбінати, зіткнуться помірковані ціни, що їх запропонує селянин із Східної
Європи, який буде радий продати за
заробіток, що його так довго йому відіймали». Але
комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами
торішні запаси за державними цінами, що прирікало українських хліборобів на
голод. Але факт голоду Уряд УСРР визнав
лише в листопаді, повідомляючи, що в
Україні є 76 неврожайних районів з
732.000 селянських господарств.
Українська влада змушена була за таких умов бути співорганізатором голоду свого
народу, оскільки не могла сама затверджувати навіть свій бюджет. Тоді той же
Петровський констатував, що зі своїм
30-мільйонним населенням Україна за багатствами
«майже дорівнює Франції, а бюджет
її подібний до бюджету Московської
губерніальної Ради – навіть 500 млн.
не доходить». Важко сприймати це визнання найвищої
посадової особи нібито «самостійної»
УСРР, але й справді, виробляючи хліб, Україна залишалася без нього, прирікаючи своїх громадян на черговий
голодомор. А він, Петровський, заспокоював себе й своїх
соратників тим, що, мовляв,
за «царизму таке лихо призводило до більшої смертності
сільського населення». До голоду держава штовхала село, яке відмовлялося
прийняти колгоспну систему з початку колективізації. Протягом січня-листопада 1930 р. в
Україні було заготовлено
400 млн.
пудів хліба. За такий же період
1931 р.
Державні заготівлі становили 380
млн. пудів. Але цього було досягнуто в результаті
знекровлення села. У багатьох селян у 1931
р. вилучили все зерно, у тому
числі посівний фонд. Узимку 1931-32 р.
голод уже стукав до селянських хат України. Фізично ослаблене селянство
не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у
колгоспах, повна незацікавленість селян у ефективній, продуктивній роботі в них. На 20
травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше
половини запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку просапних культур частина
посівів загинула. І всеж не природні чинники були причиною трагедії
українського селянства. Врожай 1932 р. лише на 12% був менший від середнього
врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України мінімумом
продовольства. Але цього не сталося.
Наближення катастрофи відчувалося в середині 1932 р.
Угорський письменник, активний
учасник громадянської війни на боці більшовиків Мате Залка,
перебуваючи влітку 1932 р. в Україні,
залишив такий запис
у щоденнику, датований 11-13 червня: «Україна, незважаючи на нормальний урожай,
приречена на голод... Це – трагедія». Саме в цей період на полях ночами почали з'являтися селяни
– переважно жінки, яким нічим було годувати дітей. Цих нещасних у чиновних кабінетах
називали «перукарями»: вони ножицями зрізали колоски на тих полях, де ще рік-два тому працювали як повноправні господарі. Незабаром явище набуло масового
характеру. У серпні селяни почули про
реакцію на це Й.Сталіна, названого
офіційною пропагандою «батьком
колгоспників». 7 серпня він власноруч видав закон про охорону соціалістичної власності, яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної
власності передбачався
розстріл із конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше, як на 10
років із конфіскацією майна.
Сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків». Отже, ми ясно
бачимо, що справжніми причинами голодомору в Україні були:
• бажання влади насильно об’єднати селян в колгоспи;
• більшовики хотіли зломити волелюбний національний дух
українського народу.
1.2. Виступи проти насильницької
колективізації
Знеможені від
голоду селяни намагалися всіма своїми силами протистояти радянській владі. У вересні 1930 р. в
с. Рудківці на Поділлі селяни прогнали місцеву міліцію, але трьома днями пізніше цей виступ було
придушено силами безпеки.
Двох учасників виступу власті розстріляли, 26 селян були депортовані. У червні 1931 р.
повідомлялося про відрядження кавалерійського полку на придушення бунту селян у с.
Михайлівка в тій же самій місцевості.
Цього разу військам
довелося застосувати артилерію. Усе чоловіче населення віком понад 15 років
заарештували. Триста чоловіків і п'ятдесят жінок відправлено до таборів. Деякі
бунти поширилися поза окремі села. Справжнє повстання відбулося в селах Градениці та Троїцьке
Одеського округу. Збройний виступ селян
на Чернігівщині навесні 1930 p. охопив п'ять районів. Для його придушення властям довелося стягнути кілька
військових частин. У Дніпропетровському окрузі повстання також поширилося на
п'ять районів. Піхотна
дивізія, дислокована в Павлограді, відмовилася виступити протии повстанців і вступила з ними в
переговори. Командира дивізії було заарештовано. І все ж дивізія не брала
участі в боях з повстанцями. Владі
довелося стягувати проти
них із різних місць підрозділи ДПУ та міліції.
Лише в одному із сіл – Дмитрівці –
було заарештовано понад сто чоловік,
загальна ж кількість заарештованих сягала кількох тисяч. Усіх їх жорстоко побили, декотрих розстріляли, а решту відправили до
концтаборів. У Криму (де розкуркулено
35-40 тис. татар) у грудні 1930 р. Розпочалося повстання в Алакаті. Результат такий самий: тисячі смертних вироків, тисячі відправлених до таборів. Голова Кримського ЦВК Махмет Кубай нарікав
наплюндрування та голод у республіці, а пізніше й сам зник безслідно. У деяких
місцевостях України та Північного Кавказу,
за свідченням співробітника ОДПУ, проти повсталих було застосовано
військову авіацію. Селяни намагалися
протистояти радянській владі, але сили
були нерівні: проти повсталих застосували військо.
1.3. Ставлення керівництва СРСР до
проблем українського народу
Інформація про голод,
що надходила з багатьох джерел, у
деталях була відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати план
хлібозаготівель. На місця було
направлено надзвичайні комісії ЦК ВКП(б).
В Україні хлібозаготівельну комісію очолював В.Молотов, який діяв особливо жорстоко. У районах,
занесених на «чорну дошку» за
«злісне саботування» хлібозаготівель,
згідно з постановою РНК УСРР від 6
грудня 1932р., конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося постачання товарів, почалися
репресії проти місцевих керівників і колгоспників. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л.Каганович,
він привіз директиву Й.Сталіна про здачу,
в разі невиконання плану хлібозаготівель, насіннєвих фондів. Обласне керівництво одержало телеграму за
підписом вищого керівництва УРСР з категоричною вимогою в найстисліші строки
«ліквідувати саботаж».
У листопаді
1932 року в Україні було запроваджено систему
голодних гетто – “чорних дошок”.
Занесення на “чорні дошки” колгоспів,
сіл і цілих районів означало їх повну ізоляцію, вилучення всього продовольства, заборону ввезення будь-яких товарів та інші
жорстокі репресії, що було рівно значним
смертному вироку їх мешканцям. Всього
на “чорну дошку” було занесено дотретини сіл України. У документах Політбюро ЦК КПБУ збереглося
свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України так
звані “зелені ешелони” для забезпечення промислових центрів Росії
продуктами харчування до жовтневих свят.
З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди, котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну
смерть. ЦК КП(б)У, РНК УСРР,
десятки тисяч місцевих партійних і радянських керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ на території власної республіки
стосовно власного народу діяли так, як не часто дозволяли собі діяти загарбники в окупованій
країні. Подвірні обшуки супроводжувалися
конфіскацією не лише зерна, а й
картоплі, буряків, сала,
м'яса та інших продовольчих запасів на зиму. Селян було позбавлено всього їстівного. Цим партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на
смерть. Голод охопив регіони найінтенсивнішого сільського
господарства – Україну, Північний Кавказ і Кубань, Поволжя,
Північний Казахстан. Найбільших
масштабів голод набув на території
України. Ось що пише про цей період Роберт Конквест: люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від
своїх вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно
прискорюючи швидкість цього гону.
Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти
«куркулів», які «систематично крали зерно». У Харківській області судами винесено 50 смертних вироків, в Одеській – 3. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоч одне
подружжя стратили за якусь конкретно невизначену крадіжку. Газета «Пролетарська правда» повідомила про те, що в
селі Новоселиця на
Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього
знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька. Одну
жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи власного жита. Відомі
випадки, коли подібні «злочини»
розглядалися за іншими, хоча й не менш суворими, законами. У селі
Мала Лепетуха, поблизу Запоріжжя, кількох селян стратили лише за те,
що вони поїли м'ясо похованого коня.
Подібних прикладів можна навести чимало. Місцеві провідники
партійно-державного курсу,
звичайно, не терпіли від олоду, оскільки отримували добрі
пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке
ставлення: «Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду». Результатом кожного разу було те, що
«майже всі люди в нашому
селі опухли з голоду, за винятком голови
колгоспу, бригадирів таактивістів». Як у
місті, так і на селі розквітала пишним
цвітом брутальність, яку офіційно
заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників
Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: «Геть
звідси, старий... Йди собі в поле і там здихай!». Щодо сталінців із самої московської верхівки, та вони чудово знали про голод.
Молотов відвідав українське село наприкінці 1932 року і окружні урядовці доповідали йому, що хліба не було і населення голодувало. І врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно
проінформований. Він регулярно отримував найретельніші
зведення про все, що відбувалося в
будь-якому куточку країни. Сталін не квапився.
Він міг будь-коли надати допомогу голодуючим районам, але утримувався до пізньої весни 1933 року,
аж поки голод не досяг свого жахливого апогею.
Ми не маємо
безпосередніх доказів того, що голод
планувався Сталіним заздалегідь. Але те,
що він – як із самого
початку, так і далі – суворо вимагав реалізації курсу,
який спричинився до катастрофи,
показує, що Сталін вважав голодомор за ефективний і цілком
сприйнятний засіб боротьби з українським селянством як
«куркульсько-націоналістичним елементом» Провина за те, що ООН не дала належну оцінку
голодомору, лягає і на вище керівництво України, і на ті
антиукраїнські сили, які представлені навіть у Верховній Раді. Ці сили й нині
замовчують голокост, прагнуть применшити його масштаби, обілити колоніальну
політику Москви. Устами своїх горе-теоретиків», всупереч очевидним фактам, прагнуть довести, що головною причиною голоду був природний неврожай, помилки в «хлібозаготівельній політиці» тощо. І це тоді, коли тільки до Німеччини у 1932
р. було вивезено майже 2 млн. тонн зерна, коли по всій Україні працювала
ганебна система «Торгсинів», через яку у помираючих з голоду людей за шматок хліба викачували
золото та інші цінності! Це тоді, коли у людей забирали не тільки зерно, а й
усе їстівне, а це зерно нерідко спалювали, топили, гноїли! Це тоді, коли один з катів – винуватців голокосту –сталінський посланець Постишев так оцінював
винищення мільйонів українців: «У 1933 р. ми, образно кажучи, наступили ногою
на осине гніздо націоналістичної контрреволюції».Є й інші причини неусвідомлення значною
частиною українського суспільства
і справжніх масштабів голокосту, і
дійсних його винуватців. Варто нагадати про те, що до недавна досліджувати українські голодомори було неможливо, а нині створені окремі
центри практично не фінансуються державою. Ще одна важлива причина полягає у
неповноті і деформації джерельної бази. Голодуюча Україна була практично
недоступною для журналістів з вільного світу, за винятком
хіба що мерзотника Уолтера Дюранті,
московського кореспондента «Нью-Йорк тайме», який,
прекрасно знаючи, що у 1933 р. «Україна стекла кров'ю..., у Радянському Союзі безпосередньо від нестачі продуктів, чи пов'язаних з цим причин померли, ймовірно, 10 мільйонів людей» (його власне приватне визнання!), тим не
менше переконував читачів своєї газети у тому, що в Україні ніякого голоду немає і називав
повідомлення про голодомор «переважно нісенітницею» або «роздмуханою злісною пропагандою» . Рептильна
комуністична преса взагалі була слухняним знаряддям у руках партії(цю злочинну
організацію і партією можна назвати лише умовно!), до того ж існувала цензура,
врешті розгалужений каральний апарат з військами НКВД, потужними силами
міліції, армією «сексотів» –
донощиків. За таких умов неможливо було зафіксувати на плівці
наслідки голодомору (на той час фотоапарати й кінокамери були в СРСР
великою рідкістю, їх брали на облік;
робити відповідні знімки суворо заборонялося), не можна було по гарячих слідах провести дослідження ситуації, не
кажучи про те, щоб діяла якась слідча комісія, подібна до Нюрнберзької. Документи про голокост засекречувались у «спецфондах», нищилися, між тим
свідки поступово відходили в інший світ...
Отже, ми бачимо, що радянській владі
було достеменно відомо про голод в Україні,
але вона свідомо замовчувала про цю трагедію, зробила Україну недоступною для зарубіжної
преси. Хлібозаготівля з
наших земель не припинилась, а навпаки,
комісія В. Молотова мала завдання
відбирати в народу останні продовольчі і посівні фонди. Не припинявся експорт хліба закордон.
1.4. Визнання голодомору геноцидом у
наш час
Характерно, що
представник комуністичної партії, саме
тієї, яка свого часу влаштувала штучний
голодомор, Петро Симоненко на слуханнях
про цю трагедію у
Верховній Раді України (2003 р.) і нині відмовляється визнати штучний характер трагедії.
Характерно, що й у 2003 р., як і в усі попередні роки, представники
Московського патріархату навіть кадилом не махнули на панахидах по жертвах геноциду; характерно, що
тоді в Україні не було гідного пам'ятника чи меморіалу жертвам голокосту,
а в день пам'яті жертв голодомору ефір був переповнений веселими пісеньками та розважальними
передачами. Ці та багато інших подібних фактів яскраво
ілюструють моральне обличчя сучасної влади, певною мірою і постголодоморного
українського суспільства... І все ж завдяки насамперед
національно-демократичним силам в Україні протягом останніх 20
років вийшло ряд цінних документальних публікацій, наукових
досліджень. Вагомі підсумки досліджень
знайшли відображення в сотнях
публікацій свідчень та наукових розвідок,
які зафіксовано у цінному бібліографічному покажчику праць про український голокост
1932-1933 рр., виданому в 2003 р.
одеськими книгознавцями.
Почали виходити з друку різноманітні книги
й статті, присвячені різним аспектам
проблеми, нарешті стали доступними емігрантські видання, як-от книга Семена
Старіва про трагедію голодомору 1933 р. в с. Вергуни під Черкасами , і що
особливо важливо – свідчення очевидців. Перші кроки було зроблено свогочасу передчасно померлими
українськими журналістами Володимиром Манякомта, Любов'ю Коваленко, котрі видали фундаментальний збірник. Вміщені у збірнику свідчення охоплювали всю територію тодішньої
УРСР. Потім стали виходити солідні документальні збірки, у яких матеріал групувався по областях
Україниі в перспективі має
охопити всі регіони. Дуже цінними були
відносно невеликі за обсягом
публікації спогадів, здійснені
ентузіастами-краєзнавцями. Через брак коштів вони виходили в світ мізерним
накладом, на поганенькому папері, без обкладинки, за
оформленням нагадуючи «самвидав» брежнєвських часів. Прикладом таких видань
можуть служити брошури краєзнавців Тараса Кохно та Бориса Демківського. Останній,
подавши історію свого с.
Мазепинці, – батьківщини гетьмана Івана Мазепи – і торкнувшись теми
голодомору, вказав на той
разючий факт, що за чотири роки Другої
світової війни до села не повернулося,
бо загинуло на фронтах, 68 чоловік, а за один 1933 р. було заморено голодом 424 селяни, що в 6,3 раза
більше. Не важко помітити,
що за минуле десятиліття ряди очевидців значно поріділи. Якщо у 1991-1994 рр. можна
було відносно легко знайти свідків подій, котрі під час голодомору були
повнолітніми, то нині таких, особливо чоловіків, майже не залишилося. Тепер свідчать переважно ті, хто у 1932-1933 рр.
був у дитячому, навіть
дошкільному віці. Зрозуміло, що інформативність таких свідчень значно менша
порівняно з тими, що їх давали люди попереднього покоління. Але й ці, дитячі,
спогади ні в якому разі не можна ігнорувати! Діти голодоморного часу надзвичайно яскраво
запам'ятали і смак тодішнього «їдла»
(їжею його назвати не повертається язик, і не випадково саме так іменують його
дослідники), і смерть рідних людей та
сусідів, і людоїдство. Діти нерідко дуже добре запам'ятовували і
злочини «червоної мітли» –
«активістів», котрі до зернини вимітали
все їстівне, прирікаючи сім'ї на голодну
смерть; зловісні «червоні валки», коли під червоним прапором на передній
підводі, під гармошку «активістів» вивозили з села хліб, і факти знущання «активістів»
над дітьми та членами їхніх сімей
(вигнання з хати, образи, жорстоке побиття, навіть зґвалтування і вбивства)
тощо. До публікації цього разу
було включено й деякі спогади, взяті,
образно кажучи, «з других рук»: у сім'ях, які пережили голодомор, пам'ятали його і, незважаючи на страх і заборони, часом розповідали дітям про пережиту
трагедію, які свідчення своїх батьків і
матерів пронесли через усе життя. Звичайно, спогади як історичне джерело мають свої
недоліки. Так, ці спогади,
крім зазначених вище особливостей,
містять певні неточності у хронології подій, автори забувають або плутають прізвища,
назви колгоспів тощо, але ж це саме можна сказати про будь-яку пам'ятку, яка
відноситься до категорії мемуарних джерел.
Попри всі ці несуттєві і природні погрішності, ці спогади в комплексі змальовують яскраву
картину українського голокосту 1932-1933
рр., засвідчують умисне нищення
українського народу російською більшовицькою імперією. Вони підтверджують надзвичайно сильний розмах
голокосту. Мають цілковиту рацію ті
дослідники, котрі вважають, що тоді вимерло від 9 до 14 млн. населення України (в т.
ч. 4 млн. дітей),
причому це були переважно етнічні українці. Але загибеллю цих людей трагедію не було
вичерпано, оскільки ще ніхто не
простежував (та й навряд чи це можливо
зробити у належній мірі) віддаленіших
наслідків голокосту, того, що маса людей продовжувала помирати у наступні
роки, отримала внаслідок голоду тяжкі
хвороби і невигойні моральні травми,
втратила можливість народжувати здорових дітей або взагалі мати
потомство. Як відзначав на підставі
висновку демографів відомий народний депутат Верховної Ради Ярослав
Кендзьор, якби не штучний голодомор
1932- 1933 рр., то зараз в Україні було б 150 млн.
населення, а не 49. І те,
що нині чисельність населення України і насамперед українців, невблаганно
скорочується, то однією з головних причин
цього є наслідки голодомору 80 - річної давності.
Приємно відзначити, що на рівні
держави України визнано факт голодомору 32-33-х років. У Києві споруджено Меморіал пам’яті жертв
голодоморів в Україні. Наше маленьке містечко Селидове також не стало винятком. У 2007 році Селидівська
міська рада спорудила пам’ятник
(поставили камінь) пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років. З 2008 році з 3 по 24 листопада кожної
п’ятниці біля цієї пам’ятної споруди проводяться мітинги-реквієм жертвам
голодомору.
Розділ ІІ. Літературні спогади та
перекази очевидців трагедії
2.1. Літературні згадки
Свідченням цієї трагедії є багато
оповідей людей, які пережили її трагедію, твори деяких українських письменників, наприклад Уласа Самчука і Василя Барки. Улас Самчук, перший із українських письменників наважився
розповісти про цю страшну трагедію. Сам
автор, протягом цих років, був поза межами держави. Але із детальних переказів очевидців він
зумів відтворити реальну картину села під час голоду. Ось якими він описує
селян: «… З понурих, обдертих хат вилазили на весняне сонце опухлі, вилазили немічні, вилазили охлялі. Сходилися на нараду кістяки з розчухраними
головами, вгрузлими безбарвними очима,
вставали, ніби мертвяки з могил, щоб винести прилюдну постанову». Другим, хто описав цей геноцид, був Василь
Барка. Цілий роман, «Жовтий князь», він розповідає про ставлення керівництва
СРСР до села. Якщо У.Самчук тільки коротко згадав про такий період в історії
України, то В. Барка детально його охарактеризував. Його герої навіть дали детальну
характеристику усім людям:
– Хліботруси!
– А ми ні: ми хліботруди,— сказав Андрій.
– В основному
вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.
Андрій мовчки згодився; потім повідомив:
– Я знаю, хто всякі другі.
– Що знаєш?
– Є хлібопроси, і всякі.
– Добре! – сказав Микола.— Твій горщик здібний варити. А ще?
– Ну, є... хлібоноси і хлібовози.
– Ще – хто?
– Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради.
Це все.
– Гаразд. А хто – ті, що хліб дають хлібопросам? Андрій думав
і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло –
плечима знизав від невирішення.
– Звуться: хлібодани! – назвав Микола, – Їх мало; витіснили
їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб
беруть?
– Хлібобери, чи ні...
Микола поправив:
– Вони хлібохапи.
Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради,
куди прикотили дрожки.
– Пам'ятай, – попереджує Микола, – щоб замок держав на губі!
Десь
проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас.
Зрозумів?
– Я мовчатиму.
Роберт Конквест розкриває детальну картину 30-х років в
Україні. Він пише, що
«голод породжував згубні психічні симптоми, які декому важко було подолати. Люди писали анонімні доноси
на своїх сусідів, що ті приховують зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні
до цього: «у селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя,
та їхню 16-ти річну дочку, щоб
взяти собі 12 кілограмів борошна, яке
вони мали. Він же вбив свого приятеля, коли той ніс 4 хлібини, які дістав у
місті». Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську подобу. Існують численні повідомлення про
самогубство, майже завжди повішання. Але
найстрашнішим фактом було інше: «деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних
дітей та поїдали їх». Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на
Одещині, коли по всьому селі шукали
вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.
Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити втому, ані слова про голод не дозволялося промовляти
у пресі чи деінде. Спочатку в хід пускалося твердження, що ніякого голоду
немає. Його поширювали за кордоном радянські дипломати, західні журналісти та інші, яких ошукав або розбестив радянський
режим. Усередині країни радянська преса
просто ігнорувала катастрофу, час до
часу вміщуючи гнівні заперечення чергового закордонного «наклепу». Будь-яка згадка про голод стала злочином
– за одне те слово карали навіть самих
голодуючих. А нагорі Сталін поводився
так, наче нічого не було.
Шило (Польова) Анастасія Кирилівна. Народилася 10 квітня 1929 року у селі
Пеліженці, Київська область. Пам’ятає біля хати ялинку, а під нею великуяму, у
ній ховали продукти: зерно, картоплю, хліб. У 1933 році батько працював полеводом. Цукрових буряків не вивезли, тому люди у ночі їх розібрали. За це батька і бригадира посадили у тюрму.
Батько потім розказував, що у тюрмі люди теж вмирали. Охоронці підказали їм
втікати, так як ніби не вівся ніякий список.
Батько послухався поради і втік, а бригадир залишився там і помер. Сім’я
вижила через корову, а влітку ловили рибу. У рідної тітки, під час голодомору,
померло п’ятеро дітей. У 1951 році переїхала у село Довгошиї. Ліщенко Марфу Дмитрівна.
Народилася 16 січня 1922 року.
У сім’ї були усі достатки:
сад, 10
десятин поля. Влада вважала, що вони заможні селяни. Тому,
у 1930 році їх було виселено на
Урал. Щоб діти не померли у дорозі,
батьки залишили їх на Україні. Я була найменшою, тому наш рідний дядько
прихистив мене. Брат з сестрою
жебракували. Згодом мене влаштували на
роботу, працювала нянею. Господиня працювала у колгоспській їдальні.
Після зміни приносила мені щось поїсти. Жити стало краще. Щоб брат з сестрою не
померли з голоду, я намагалась якось їх
підгодовувати. Згодом мені самій
довелося жебракувати. У кінці 1933 року безпритульних забрали в інтернат. Щоденно давали по 400 грам хліба,
замість молока давали перегон. У 1935
році повернулись батьки і забрали нас на Урал, а в 1948
році ми повернулись на Україну. (
Спогади про свою бабусю – Ліщенко Марфу
Дмитрівну надала Ліщенко Марина , випускниця 2008 року Селидівської
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6).
ІІІ. Висновки
У своїй роботі, я
хотів розкрити справжні причини голодомору 1932-1933рр. Аналіз багатьох джерел
інформації, дав можливість зробити висновок, що голод дійсно був штучно
створений радянським керівництвом з однією метою: загнати селянство в колгоспи і придушити
визвольний рух на землях Східної України.
Тисячі справжніх господарів землі було відправлено в Сибір, у них відібрали все: землю,
реманент, виселили з рідних
домівок. Недаремно, багато істориків називають цей процес
«розселюванням» – позбавлення села господаря.
Справжньою трагедією, яка мала
багаторічні наслідки, стала загибель
мільйонів безневинних українців від голоду. У своїй праці я показв справжніх винуватців того, що було винищено підґрунтя нашої нації, найбільш трудолюбиву, волелюбну,
духовно багату частину населення.
Великого удару завдано генофонду України. Зменшився не лише кількісний
склад населення, а й радянська влада зуміла змінити психологію людей, їх
ставлення до землі, праці, оточуючих.
Скільки не народилось письменників,
вчених, композиторів, винахідників, художників і просто патріотів
своєї землі!.. На жаль, у нас мало
свідків тих подій, бо Західна Україна
перебувала у складі Польщі і такого страхіття,
на щастя, не зазнала.
Я думаю,
що моє дослідження стане в пригоді вчителям і учням при вивченні
відповідних тем із історії та української літератури. Найбільш важливим є те,
що спогади ще живих учасників тих подій є цінним і правдивим джерелом
інформації. «Хто не знає свого минулого, той не
вартий свого майбутнього», М.
Рильський. Наш обов’язок –
завжди нести в серцях пам’ять про ті страшні події . Ми також повинні зробити
все для того , щоб не допускати подібної трагедії у майбутньому.
Список використаної літератури
1.Василь Барка. Жовтий князь, К.: Наукова думка, 1999.
2. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою
документів
Кер. кол.упоряд. Р. Я. Пиріг. – К.:
Політвидав України, 1990. – 605 с.
3. Голод - 33. Народна книга - меморіал. – К., 1991.-
583 с.
4. Демківський Б. Мазепинці: від передісторії до
сьогодення. – Біла Церква,
2002.- 24 с.
5. Кульчицький С. Чому Сталін нас нищив? Як осмислювали
Голодомор.
Позиція радянських істориків // День:
всеукраїнська газета. - 2005, №
202-203, ст.4. 71
6. Новоженець Р.
Народовбивство голодом // Шлях
перемоги. – 4 -
7.12.2003р. - Ч. 49.- с. 12.
8. Пащук І.Г. Свічки пам’яті не погасли (про Голодомор 1932-1933 років).
– Рівне: ВАТ "Рівненська друкарня", 2008. – 88
с.
9. Позакласні заходи з історії / Х.: Вид.гр. Основа,
2004.
10. Роберт Конквест. Жнива скорботи. – К.: Либідь, 1993.
11. Старів С. Страта голодом. – К., 2002.
12. Улас Самчук. Марія. – Л.: Осіяна-нова, 2004.- 174 с.
Тема: ”Традиції й обряди українського народу “
Науково-дослідницька робота учениці 11 класу, Селидівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
№6 Шевченко Вікторії Едуардівни
Керівник роботи: Гончарова
Тетяна Василівна ,учитель української мови та літератури Селидівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6
м.Селидове-2014р.
Зміст
1.1Традиції:
1)толоки
2)новосілля
3)вечориці, досвітки.
2.2 Обряди:
1)сімейна обрядовість:
a)родильна обрядовість:
*роди;
*ім’янаречення;
*хрестини;
*пострижини
б)весільна обрядовість:
*дошлюбне спілкування ;
*сватання;
*заручини;
*дівич-вечір;
*весільні чини;
в) поховальна обрядовість;
*похорон;
*поминки;
г )календарні свята й обряди:
*святвечір;
*Новий рік;
*”Маланка”
*Хрещення
Толоки(“допомога”,займи”,вальки”,когалки”,клака”).
Традиція, що й сьогодні існує в Україні
.Це пов’язано з поняттям “поміч”, яку надавали бідним людям, удовам,сиротам.На таких благодійних
роботах працювали “за спасибі”і “з любові”.Толока, як правило,влаштовувалась у неділю або в
святкові дні,
в якій працювати на себе заборонялось,допомога ж ближньому,навпаки,схвалювалась.
Здебільшого толоки виконувалися чоловіками ,жінками
і молоддю,але були суто й жіночі толоки,під час яких пряли,стригли овець(“Бабські косовиці”)або скубли пір’я,чи тільки молодіжні-це здебільшого роботи з лущіння
кукурудзи і нічні толоки.
Скликали толоку і тоді,коли треба було збирати врожай,а господар захворів .У таких випадках люди приходили зі своєю їжею і після
роботи влаштовували в складчину спільний обід.
При будуванні хати толоку скликали,якщо треба було звести каркас,обмазати хату глиною,закидати глиняним вальками стіни і стелю,викрасити дах. Ці роботи
вимагали значної кількості людей. Перший вальок,за звичаєм клала,старша жінка,що вже не може народжувати дітей. Це,ніби,дозволяло вберегти від усякої
нечисті (тарганів,клопів,і т.ін).Перший вальок замішувався з додаванням вовни
худоби,зерна,пір’я ,ладану,щоб у господарстві все було в порядку і всі були
здорові.
Традиційна
колективна праця часто рятувала селян у періоди несподіваних лих ,бо кожен міг розрахувати на допомогу,оскільки він раніше допомагав
іншим.
Саме тому звичай
взаємодопомоги так стійко зберігався в різні часи і продовжує побутувати до
сьогодні,хоча в дещо видозміненій формі.
Новосілля(вхідчини,перехід чини або входини)
Його особливо урочисто і святково відзначали по всій
Україні .Без цього яскравого і багатопланового обряду,що побутує й сьогодні,проте у значно скороченому варіанті, не годилося вселятися у нову
домівку.
В народі вірили,що оселя-це живи організм.
Потай від чужого ока,після заходу сонця,насипали чотири кути жита . Спершу, там,мала бути покуть,потім-де піч, а далі -де припічок і постіль. До сходу сонця перевіряли. Якщо кутки
цілі-обране місце вважалося хорошим,сприятливим. Добрим знаком було,якщо на цій ділянці лягла худоба відпочивати.
За звичаєм ,перед новосіллям у новій хаті на ніч замикали
кота(здебільшого чорного) ,щоб зжився з домовиком,або півня-провісником сонця
на землі,щоб сонце хату обігрівало. Вважалося,що нечиста сила прагне стати на
заваді майбутньому добробуту новосельців .Щоб обманути її до нової оселі й
впускали тварин.
На новосілля в першу чергу кликали тих,хто допомагав будуватися,родичів,друзів,сусідів. Запрошені обов’язково
були святково одягнені.
За звичаєм ,першим до хати з іконою ,рушником і
хлібом-сіллю ,мискою житнього чи пшеничного зерна ,дрібними грошима ,горілкою
заходили старші за віком господарі. Іноді воно спершу запускали півня ,курку чи
кота. Старший у сім’ї з іконою чи хлібом з сіллю благословляв на
всі боки нове помешкання і встановлював ікону на покутті.
Після цього з хлібом і сіллю на вишиваному рушнику він
виходив з хати і благословляв молоду сім’ю на щасливе і довге життя у новому
домі.
Запрошені на входини неодмінно приходили з хлібом і
подарунками. Всі знали , хто що принесе на новосілля. Дарували ,звичайно ,домашнє
начиння торбинки збіжжя ,курей.
Влаштовувався святковий обід. Новосілля закінчувалося піснями і танцями.
Вечорниці , Досвітки
Життя на селі було розміреним й одноманітним .Робота по
господарству і характер сільської праці залишали мало часу на дозвілля.
Більше часу і сил на дозвілля залишалося в молоді .Восени
і взимку основною формою дозвілля були вечорниці. У різних регіонах України
вони мали вони ще мали назви “вечурки” ,”вечорки” ,”вечорушки” , а також “воденки”.Якщо дівчата й хлопці засиджувались до третіх півнів ,то це були досвітки.
На них залишалися з переночівкою. Господиня оселі дозволяла внести в хату
солому ,якою застеляли долівку ,а зверху покривали домотканим рядном. А
вдосвіта дівчата бралися за роботу-пряли пряжу. Здебільшого досвітки
влаштовували в піст.
Вечерниці-український традиційний звичай неодруженої
молоді сходитися вечорами для розваг у спеціально найманій хаті .
Спочатку сходились дівчата , які шили ,пряли ,вишивали. Згодом приходили
хлопці й оповідали казки ,розповідали смішні й жахливі історії ,жартували ,усі
співали ,танцювали під музику грали.
Перші вечориці відбувалися уже спочатку вересня ,але
по-справжньому вони розпочиналися після Покрови і тривали з перервами аж до
Великого посту.
Дні ,коли збиратимуться на вечорниці та досвітки і
організовуватимуть складину визначалися гуртом. Дівчата ,як правило ,готували ,приносили
щось із їжі.
Хлопці теж складалися , але вже не продуктами ,а грішми.
На ті гроші купували вина або горілки ,солодощів
для дівчат : цукерки ,медяники ,марципани.
Крім того ,хлопці ще за традицією ,наймали музикантів.
Світло та паливо приносили по черзі або в складчину.
Найвідоміші складчини припадали на переддень постів ,
На Катерини(7 грудня) , Андрія(13 грудня) ,Варвари(17
грудня) ,Миколи(19 грудня), Ганни(22 грудня) ,на різдвяно-новорічні свята.
Останні вечорниці відбувалися вже навесні ,майже в Сирну
неділю.
Серед іншого вечорниці були спрямовані на вибір молоддю
пари по серцю. Хлопці та дівчата придивлялися ,хто працелюбний ,спритний до
роботи .Таке дозвілля допомагали краще розпізнати один одного ,виявити гарні і
погані риси характеру .Більшою мірою це стосувалося дівчат ,адже на вечорницях кожна могла виявити свої
здібності.
Молодіжне дозвілля-особлива царина духовної культури
нашого народу. Це не лише спілкування між юнаками та дівчатами ,але й важлива
форма виховання ,
засвоєння традиційної моралі ,успадкування рукодільних та
мистецьких набутків. Вечорниці були зразковою народною школою ,уроки якої
засвоювала не одне покоління.
Сімейна
обрядовість
Основні її елементи-родильні ,весільні та поховальні
обряди.
Родильна обрядовість-складова сімейної обрядовості. Вона
є сукупністю звичаїв та обрядових дій ,спрямованих на створення сприятливого
психологічного настрою для породіллі ,прийому родів та вшанування породіллі й
новонародженого.
Роди(пологи ,злоги ,народини ,родиво)відкривають цикл
власне родильних обрядів .Зважаючи на драматичність події ,роди найбільшою
мірою обставлялися обереговими та магічними обрядами .Під час родів
відкривалися двері ,відчиняли всі замки ,розв’язували усі узли ,щоб дитина
вийшла на світ ,
породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спеціально
запрошена жінка ,досвідчена у таких справах-баба-повитуха.
Великого значення при родах надавали першій купелі-і не
лише гігієнічних міркувань ,а й з оберегових. Адже вода ,за народними
уявленнями ,
символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою ,використовували
освячені трави та квіти. Кожен ,хто приходив до хати під час купання ,мав
кинути у купіль монету на щастя.
Ім’янаречення-давній звичай ,пов’язаний з вибором імені для новонародженого. Був відомий також під назвою йти за іменем. Баба-повитуха або
ж повитуха з кумами ,чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом ,пшоном та
куркою)до священика ,щоб одержати ім’я. Причому воно обов’язково мало сприяти
щастю та благополуччю новонародженого ,
а таким могло бути або ім’я відомої людини. Повернувшись додому,баба-повитуха
поздоровляла батьків з ім’ям і оголошувала про день хрестин.
Хрестини - комплекс
обрядових дій ,спрямованих на прилучення дитини до сім’ї, общини і християнського світу. В обряді хрестин важливу роль відігравали
куми , або другі батьки новонародженого ,яких запрошував батько немовляти.
Відмова від кумівства вважалося за гріх. Але й
відповідальність у кумів була великою:вони справляли для похресника
усі хрестильні обряди ,весілля. У свою чергу батьки похресника несли кумам
пироги ,а підростаючі похресники щороку провідували своїх других батьків.
Після хрестин у церкві куми й сусіди збиралися до хати
новонародженого за святковий стіл. Закінчувалися хрестини відвіданням кумів
батьками новонародженого , які приносили у дарунок сім хлібів і полотно.
Пострижини – традиційне відзначення річниці від дня
народження дитини. На цей ювілей обов’язково запрошували повитуху та
хрещених батьків. Посеред хати на долівці простирали вовною до гори кожух(як
обереговий знак) , садовили на нього хлопчика ,і названий батько вистригав
своєму похресникові трохи волосся навхрест.
Весільна обрядовість. Утворенню сім’ї українців завжди надавали великого значення. Відповідно до цього
формувалася весільна обрядовість – справжня народна драма ,що включала ігрові
дії ,танці ,співи ,музику.
Дошлюбне спілкування.
Весіллю передували дошлюбні обряди ,важливим компонентом
яких була ритуалістика молодіжного спілкування.
Українці кажуть:Як склався у людини шлюб , так піде і все її життя це
народна мудрість виходить з того величезного значення ,яке надавали шлюбу й сім’ї,
особливо у минулому ,коли одружувалися на все життя і з однією людиною.
Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми
залицяння та сватання , які майже до кінця ХІХ ст.. ґрунтувалися на
патріархальних засадах. Молодь
спілкувалася переважно в межах свого села , а в
містах - у межах вулиць , навіть свого «кутка».
Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці , забави , годенки ,вечорниці тощо.
Хлопці і дівчата спілкувалися
на людях , тобто перебували перед певним соціальним контролем. За звичаєм ,
дівчина із хлопцем могла бути лише до заходу сонця.
Сватання(світанки
,змовини ,брання рушників , з години ,слово).Починалося весілля сватанням ,коли
посли від молодого(старости ,свати ,посланці)йшли
до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у
вільний від польових робіт час(на М’ясниці та від Паски до Трійці).
Бували, однак, випадки,коли дівчина не давала згоди на
одруження .На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж
підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали,що він ухопив гарбуза або облизав макогін .Щоб
уникнути сорому, часом посилали»розвідника»,який мав доповісти про наміри
дівчини та іі батька,або йшли свататися пізно в вечері, аби люди не бачили.
Заручини(полюбини,хустки,рушники,світанки)-
заключний етап сватання,закріплення згоди на шлюб. В одночас це перший перед
весільний обряд,що набував законної чинності.
На заручини до молодої разом із молодим приходили його батьки
та родичі. Всі сідали до столу ,а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб,клав на нього руки
дівчини, зверху-руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу
молода перев’язувала старостів рушниками,а
всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
Після усіх церемонній хлопець і дівчина вважалися
заручними і тепер не мали права відмовлятися від шлюбу.
Дівич-вечір(дівичник,вечорина,вечоринки,дружини,пироги,збірня,
головниця, заграванки , заводини) влаштовували на передодні весілля як символ
прощання із вільним життям. Такі молодіжні вечори окремо в оселі молодого і
молодої. Це був акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.
Старша дружка (весільна
матка) чіпляла вінок молодому до шапки чи капелюха,садовила біля нареченої на
кожух накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину та
йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.
Весільні чини. Українське весілля – багатоактова народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати,сватьбові) мали свої весільні чини.
Весільні чини. Українське весілля – багатоактова народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати,сватьбові) мали свої весільні чини.
Функцію розпорядника весілля виконував староста(сват).він починав сватання,ділив коровай,
виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку нареченій,виконував і деякі
обряди,що мали правове значення.
Серед весільних чинів були й ті,хто «спеціалізувався» на
виконанні окремих
обрядів:вінкоплетниці,коровайнеці,візники9возниці,Кодакі),губаки
(веселики,музики),котельник(при обдаруванні) весільні атрибути несли хорунжий і прапор.
Поховальна
обрядовість.
Похорон – система обрядових дій та ритуальних норм
поведінки ,пов’язаних зі сповіщенням про
смерть , підготовка небіжчика до похорону ,власне похованням ,
прощанням із покійним.
Коли вмирала людина ,про це сповіщали всіх родичів та
односельців. З цієї мети на вікна хати ,де лежав небіжчик ,вивішували білі
хустки чи перемітки.
Небіжчиків готували до поховання за установленими
звичаями. Їх обмивали і наряджали у новий одяг:літніх-у переважно темних кольорів(бойки ,навпаки вбирали покійного у біле шмаття , а гуцули завивали у біле полотно) ,молодих
дівчат – у спідниці синього ,зеленого та жовтого кольорів ,які в народі
вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси ,пов’язували хусткою або вдягали намітку. Чоловіків ховали без головних уборів ,але
клали у труну шапку чи капелюха.
Небіжчика було прийнято одспівати. Перед тим як священика
мав прийти по тіло, по кутках хати навхрест клали по калачу зі свічкою.
На кладовище
небіжчика
супроводжувала похоронна процесія:попереду несли хрест ,за ним несли домовину ,а далі йшли родичі та
односельці.
Закінчувався похорон тим ,що біля могили покійника з’їдали коливо на знак згуртування усіх живих.
Поминки – звичай
вшанування померлого та культуру предків.
Поминали покійного одразу ж після похорону ,а також на
дев’ятий та сороковий день і через рік. Крім того ,
Щороку через тиждень після Великодня(На Поділлі – на
Зелені свята)влаштовували громадські колективні поминки-проводи(гробки) в пам’ять усіх померлих предків. І
сьогодні люди сім’ями йдуть до кладовищ - прибирають могили ,влаштовують ритуальне
пригощання , залишають страви ,квіти та стеблини “татарського зілля” ,яким знедавна квітчали не
тільки могили , ай власну оселю у
клечану суботу.
Календарні свята
й обряди – складний фольклорний комплекс ,в якому поєднується раціональний
досвід і релігійно-магічні вірування ,високо
естетичні традиції і звичаї.
Святвечір(багата
кутя ,Вілія ,коляда)- 24 грудня(ст.ст)нічого не їли до вечора , поки не з’являлась перша зоря на небі(вірили
що саме в цей час народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері
носила урочистий характер і розгортався як справжній ритуал.
На покуті під образами розстеляли чисте сіно ,на яке ставили
горщики з кутею та узваром.
Широко побудував
звичай ставити на покуті сніп із жита ,пшениці або вівса(дідух ,колідник ,коляду).
На святвечір робили деякі прогнози і ворожили. Зокрема
вважався ,що зоряна ніч перед різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя
виходила з верхом ,це віщувала верхова ті снопи
. Сама трапеза проходила з додержанням певних правил і нагадувала розгорнуте
обрядове дійство. Обов’язково запалювали воскову
свічку. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву ,щоб відвернути злі сили.
На святвечір було прийнято вшановувати мертвих і живих
родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі(мити посуд у цей день
вважалося за гріх)
Новий рік – одне
з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. Традиційна новорічна обрядовість
українців – це ціла низка зимових свят ,серед яких виділяють період
двадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (ст.ст)(Різдво) ,1
січня(Новий рік)і 6 січня(Хрещення).
Вечір 31 грудня називали щедрим
або багатим ,до нього готували багатий
святковий стіл. Тоді ж удавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева ,звертаючись до нього:Як уродиш - не зрубаю ,як не вродиш – зрубаю - і тричі легенько торкався сокирою стовбура.
Наслідком цих дій мав бути ясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені ,тричі
оббігали садок босоніж тощо.
“Маланка”(“Меланка”)- традиційний новорічний обряд із використанням обрядового
персонажу-Маланки-грав хлопець ,перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші
ролі виконували також парубки. Лише подекуди мелан кували дівчата. Традиційні
карнавальні образи “Маланки”включали маски тварин - Кози ,Ведмедя ,Журавля ,Бика ,Коня ,маски Діда і
баби ,а також багатьох інших персонажів.
Хрещення(Водохрещі ,Водохреща ,Ордань ,Ардан ,Йордан)-
народний варіант християнського свята Богоявлення. Відзначалося 6 січня за
ст.ст знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок.
Хрещення увібрало у себе багато язичницьких і
християнських обрядів , центральне місце серед яких займало обряди ,пов’язані з
водою.
Вечір напередодні Хрещення (друга кутя ,голодний
Святвечір ,голодна кутя)немовби повторював обряд багатої куті ,але в дещо
скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту Надвечір
ішли до церкви ,де відчувалася святкова служба ,що завершувалася освяченням
води.
Ми повинні
пам’ятати… ( Друга світова
війна в історії моєї сім’ї ) Цимбал Віталій
Понад вісімдесят років минуло з того часу, як
пролунали залпи салюту на честь Перемоги над лютим ворогом у Другій світовій війні. Але і зараз свято Перемоги для кожної
людини є хвилюючим, з присмаком сліз. Воно болем відгукується в серці, бо
немає, мабуть, жодної української сім’ї, якої не торкнулася б війна, хто б не
втратив у тому пеклі близьку людину.
І коли в сонячний день 9 Травня
дивишся, як вітер тихо гойдає крони дерев, як весело галасують діти, розумієш,
що за кожну таку мирну годину ми повинні бути вдячні нашим ветеранам, нашим
воїнам-визволителям, які захищали рідну землю до останньої краплі крові.
Але ж який жорстокий і кривавий шлях
треба було пройти нашим воїнам задля того, щоб День Перемоги настав! В ім’я
миру та щастя Батьківщини вони готові були йти на смерть, бо їхня свідомість ні
за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде уярмлена
фашистами.
Війна… Жахливе, криваве слово з
потворним обличчям… Нинішнє молоде покоління переосмислює історію, історію
останньої війни – Великої Вітчизняної. А в серці старшого покоління це слово –
незагойна рана. Це – обірвані на самому початку мрії про майбутню професію,
сподівання на довге й щасливе життя. Це – останній потиск руки, останній
поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини…
Війна увірвалася в серце нашого
народу, як осколок. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала болем нестерпним
від чорних похоронок, що тисячами приходили щодня. Скільки крові пролито!
Скільки сліз виплакано!
Війна увірвалася й у наш дім…Одним із героїв був і мій прадід
Стрельник Леонід Петрович , що народився у 1926 році , у нашому місті Селидове
, яке в той час мало назву Селидівка . Ще молодим хлопцем він опинився на
фронті .Зі своїми товаришами він відвойовував
українські селища , міста. Пройшов іажкий бойовий шлях , не раз був поранений , проти
ніколи не здавався .На жаль, одним із таких поранень виявилася відірвана нога .
Життя молодому
парубку врятувала медична сестра Іванова Ніна Федорівна , яка невдовзі стала
його дружиною . Саме вона була його наснагою до життя , рятівником скаліченої
душі ,його надією …
В одному з
боїв, захищаючи неньку Україну , дідусь підірвався на міні. Друга світова
війна забрала життя Леоніда Петровича …
Ніна Федорівна розповідала моїй матусі , що рідна
земля стала суцільним згарищем; плакали росами трави, падали чорні дерева,
стогін розлягався стоголосою луною. Кованими чобітьми, гусеницями танків
нівечили тіла й душі людські чужинські орди. І здавалося, що не буде кінця тому жаху, цим мукам. Але
піднявся на бій титан-народ, який думав не про знищення, а про мирну працю.
Отже, саме добро й перемогло.
Сім мільйонів українців віддали своє
життя за свободу й незалежність країни. Хіба про це можна забути?! Не можемо ми
зганьбити пам’яті наших дідів, прадідів.
На жаль , мені
не вдалося особисто поспілкуватися з
моїм дідом , а бабуся померла , коли я
ще був малим. Але з дитинства моя матуся прививала мені любов і повагу до подвигів наших
дідусів і бабусь. Тому я і вся
моя родина шанує героїв Другої світової
війни. І ця пам’ять ніколи не згасне в наших серцях.
У нашій родині зберігаються вицвілі від часу
фотографії, пожовклі листи, надіслані з фронту, похоронки на тих, хто ціною
власного життя рятував життя мільйонам.
… І захистили рідну землю. Витримали найжахливіші
випробування тих страшних днів і ночей жорстокої війни, яка забирала найкращих,
найблагородніших, найулюбленіших батьків, братів, сестер, дочок і синів.
Людство має
пам’ятати тих, хто захистив майбутні покоління ціною найбільшою, найдорожчою –
ціною власного життя.
Обеліски, пам’ятники, братські
могили, вулиці, площі названі на честь безсмертних…
Шумлять тендітні берізки, скидаючи
сльози – листочки, нагинають голови квіти, майорять пам’яттю матіоли, у металі
живуть герої. Безсмертна Вам слава і наш низький уклін, подяка за мир, золоте
пшеничне колосся, голосну пісню, ранкову росу і сонце. Кладемо квіти до Вашої могили,
пам’ятаю Ваш подвиг, горжуся Вами, стаю на коліна…
Землі потрібні пісні і квіти, сонце
і усмішки, любов і щастя, мати і дитина, злагода і мир…
Кожен із нас повинен відчути
відповідальність не тільки за себе, а й за всю планету. Лише тоді людство
матиме майбутнє.
Уклонімося ж до ніг сивому ветерану, мовчки подякуємо
йому за мужність, честь, героїзм, за волю і незалежність, які він зберіг для
нас.
Ми повинні пам’ятати …